160 років від дня народження М. Коцюбинського.
Коли я дивлюсь на
хмари, ті діти землі і сонця, що, знявшись високо, все вище і вище, мандрують
блакитним шляхом, — мені здається, що бачу душу поета.
Я впізнаю її. Он пливе,
чиста і біла, спрагла неземних розкошів, прозора і легка, з золотим усміхом на
рожевих устах, тремтяча бажанням пісні.
Я бачу її. Велика і
важка, повна туги й невиплаканих сліз, вагітна всіми скорботами світу, темна од
жалю до нещасної землі, вона клубочиться чорними хвилями, важко дихає
переповненими грудьми, ховає лице од сонця і гірко плаче теплими сльозами, аж
поки не стане їй легше.
Я знаю її. Вона…
Неспокійна, вся насичена вогнем, вся палаюча великим і праведним гнівом.
Мчиться шалено по небу і підганяє ліниву землю золотою різкою… Вперед… вперед…
швидше разом із нею… в мільйон раз швидше в повітрі… І гукає так, щоб всі
почули, щоб ніхто не спав, щоб всі прокинулись…
Я розумію її. Вічно
невдоволена, вічно шукаюча, з вічним питанням — нащо? до чого? — вона спустила
сірі крила над землею, щоб не було видко сонця, щоб потопала в тінях земля, і
сіє дрібну мряку суму…
Поете, я не дивуюсь, що
любиш хмари. Але я співчуваю тобі, коли з тужливою заздрістю стежиш за хмаркою,
що тоне, розпливається і гине в блакитній пустелі…
Немає коментарів:
Дописати коментар